Прозора приватизація відкриває нові можливості не лише для великих компаній, але й для невеликих підприємств та українців, які тільки починають власний бізнес. Водночас приватизація допомагає і розвитку громад. Саме так відбулося в Полтаві, де активні громадяни поставили перед собою амбітну мету — створити в місті культурний та соціальний простір за прикладом публічної бібліотеки Oodi в центрі Гельсінкі, яка поєднує в собі бібліотеку та публічний простір для навчання й спілкування.
Історія полтавської Oodi розпочалася в жовтні 2016 року, коли Управління Полтавської єпархії УПЦ Київського патріархату приватизувало адміністративну будівлю у центрі Полтави на вулиці Спаській, 10, сплативши до бюджету понад 1 мільйон гривень. У будівлі загальною площею понад 450 м² розташувався реабілітаційний центр для ветеранів АТО, а також дитячий центр “Джерело”, якими управляє благодійна організація “Полтавський батальйон небайдужих”.
У результаті приватизаційного аукціону, який залучив 3 учасників, Київська Патріархія УПЦ Київського патріархату отримала право власності на суміжну будівлю загальною площею понад 2000 м², сплативши за неї майже 4 мільйони гривень. Завдяки цьому громадський центр може значно розширити свою діяльність і перетворитись на справжній культурний центр Полтави. Як саме це відбуватиметься розповідають співзасновник благодійної організації “Полтавський батальйон небайдужих”, архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір Бубнюк та директорка організації Наталія Гранчак.
– Владико, як ви дізналися, що у держави можна приватизувати майно?
– Я – співорганізатор громадської організації “Полтавський батальйон небайдужих”. Це волонтерська організація, яка народилася з початком війни на Донбасі і спершу зосереджувалася у нас в кафедральному соборі (Свято-Успенський кафедральний собор м. Полтави розташований неподалік від будівлі на Спаській, 10, – ред.). Наш собор був пунктом збору продуктів та речей, необхідних фронту. А потім із зони бойових дій почали повертатися бійці. І у них були свої потреби.Найперше вони потребували юридичних консультацій з приводу оформлення різноманітних документів задля отримання належного їм уже у статусі учасників бойових дій. Але найбільше вони потребували місця, де б їх просто слухали. Їм необхідно було виговорюватися, розповідати. Розповідати тим, хто чує, бо інколи власна родина не розуміє. Зрештою, ветерани не можуть розповісти мамі чи дружині те, що розкажуть побратимові. Тож, навіть такі чоловічі розмови для них мають дуже важливий терапевтичний ефект. Хоча, звісно, потребували вони і фахової психологічної підтримки.
Тому ми задумалися над облаштуванням реабілітаційного центру для військовослужбовців і зайнялися пошуком відповідного приміщення. Звернулися з цією потребою до органів влади. Так, у червні 2015 року ми стали орендарями частини приміщення адміністративного корпусу кондитерської фабрики на Спаській, 10. Там ми й облаштували реабілітаційний центр, де проводили юридичні консультації, надавали психологічну допомогу військовим. Зрозуміло, що бувши орендарями, ми одними з перших дізналися про те, що будівля виставляється на приватизацію, і наприкінці 2016 року подалися на приватизаційний аукціон.
А вже потім, спілкуючись зі співробітниками Фонду державного майна з тих чи інших технічних питань після приватизації адмінбудівлі на Спаській, 10, ми дізналися, що до приватизації готується ще й будівля, яка примикає до будинку, де наразі облаштовано наш реабілітаційний центр. Ця звістка надзвичайно мотивувала нас, бо до того, неодноразово проходячи повз будівлі, ми мріяли про те, як добре було б, якби і її можна було використовувати на користь громаді. Тож, не вагаючись, ми взяли участь в аукціоні, який відбувся 14 липня 2017 року, і перемогли ще двох учасників.
Насправді було досить нелегко знайти необхідну суму — майже 4 млн гривень. Але з Божою поміччю ми викупили будівлю.
– Які у Вас плани щодо цієї будівлі?
– Будівля на Спаській, 10 – це пам’ятка архітектури місцевого значення, і вже тим вона цінна для кожного полтавця. Але у нас є грандіозні навіть не плани, а мрії щодо цієї будівлі.
Ця будівля має дуже багату історію. Вона була збудована у 1912 році як школа для дітей з незаможних родин. Їх тут вчили робітничих професій: шевці, пекарі, чоботарі. До революції 1917 року нею опікувалися і церква, і місто. Часи змінювалися. Потім там було відділення НКВД. Були там розстріли людей в підвалах. Ну, а вже згодом – карамельний цех кондитерської фабрики. Саме так вона і проходить по документах зараз.
Ми намагаємося вирішити двоєдине завдання. По-перше, відбудувати цю будівлю та повернути їй первісний вигляд, а по-друге, наповнити її новим змістом.
Будівля дуже красива, але дещо спотворена. Після війни зруйнований дах просто накрили шифером. А ще – замурували парадні входи. Із внутрішньої сторони прикріплено дуже багато технічних металевих конструкцій. Усе це треба очистити. Є мрія відновити первісний вигляд цієї будівлі й зробити її громадським простором. Робоча назва цього проєкту – “Бібліотека Гельсінкі”.
Звичайно, що в нас немає таких ресурсів, аби цю будівлю зробити такою, як гельсінська Oodi (за неофіційними даними, будівництво Oodi потребувало 98 мільйонів євро, – ред.), але є велика мрія. І ми поступово рухаємося в цьому напрямі, попри перешкоди: карантин, пандемію і все інше. Бо наша мрія дієва: ми згуртували довкола нашої мети полтавських підприємців і архітекторів, і просто активних, небайдужих до долі краю людей.
Ми проводили зустрічі й усі разом радилися, як будівлю переобладнати. Ми хочемо, щоб там був і інтерактивний музей, і сучасний заклад харчування, і велика зала, де можна проводити різні заходи, і просвітницький центр. Ми його називаємо “Центр сім’ї”. Це теж робоча назва. Там ми будемо працювати з родинами. Бо сьогодні насправді велика криза сім’ї. Сім’я, на жаль, руйнується, відходить у минуле як інститут, а це ж основа суспільства. І трансформації, які можуть відбутися з суспільством, коли ми відмовимося від сім’ї, важко спрогнозувати. Але вони, я переконаний, далеко не найкращим чином вплинуть на наше майбутнє.
А ще плануємо організувати громадський простір, який заповнимо на зразок того, що зараз звикли називати іншомовними словами нетворкінг, коворкінг, а насправді – це простір, де люди могли б ділитися один з одним ідеями, вміннями, навичками й просто знаходити один одного, як партнерів, однодумців, друзів.
Отже, ми хочемо, з одного боку, цій історичній будівлі повернути її первісний вигляд, а з іншого, наповнити її сучасним змістом. Ми хочемо зробити її тим місцем, навколо якого буде гуртуватися громада Полтави. А для гостей міста — ця пам’ятка має стати першою у списку місць краю, які обов’язково потрібно відвідати.
– На якому етапі зараз роботи з реновації цього об’єкта?
– Ми розуміємо, що для того, аби проводити такі масштабні реновації, потрібно розуміти у якому технічному стані ця будівля перебуває (не забуваймо, що їй вже понад сторіччя). Тому усе плануємо робити тільки після її ретельного експертного обстеження. Наразі, до карантину, ми зробили половину такого обстеження. Це перший крок. Поки зима, ми своїми силами — і священики, і всі, хто нас підтримує і має таку можливість — копатимемо шурфи, бо поки що найняти для цього працівників у нас немає коштів. Нам треба прокопати 12 шурфів у різних місцях, щоб потім фахівці обстежили фундамент цієї будівлі.
Половина роботи з обстеження виконана, зроблена відповідна документація. І ще залишилася половина. Якраз застрягли на цих шурфах. Після того, як ми продовбаємо ці канали, фахівці обстежать фундаменти. Я дуже сподіваюся, що ця будівля буде в доброму стані й готовою до нових перевтілень.
А тим часом у будівлі на Спаській, 10, яка була в набагато кращому стані на момент приватизації, вже майже 4 роки діє простір для учасників бойових дій на Сході України та працює дитячий центр “Джерело”. Юні полтавчани мають можливість тут вивчати іноземні мови, займатися у власній кіностудії. А ще тут отримують фахову психолого-реабілітаційну допомогу діти з діагнозом аутизм. Про те, як вдалося це зробити у доволі стислі терміни – у розмові з директоркою “Полтавського батальйону небайдужих” – Наталею Гранчак.
– Пані Наталю, як очолюваній вами волонтерській організації вдалося так швидко обладнати приватизовану будівлю на Спаській, 10 під ваші потреби?
– З моменту заснування у березні 2014 року наша організація нараховує до 200 активних волонтерів, які постійно залучені до всіх проєктів. Фактично, це дуже потужний загальноміський рух. А оскільки ми започаткували свою діяльність при Свято-Успенському кафедральному соборі й Владика Федір, рівень довіри до якого є чи не найвищим у місті та області, є співзасновником нашої організації, то ми користуємося високим рівнем довіри вже від моменту заснування. Отже, це – потужний суспільний рух, який дуже активно залучений у суспільне життя краю. А ще це — величезна кількість контактів. І ці люди вміють робити добрі справи. Тож, як тільки виникла потреба облаштувати будівлю на Спаській, 10, достатньо було написати мені пост про це на своїй сторінці у соціальній мережі та на сторінці організації.
Люди відгукнулися. Самі ветерани АТО приходили й штукатурили, самі ж фарбували, підлагоджували усе, що було потрібно. Люди купували й приносили дзеркала, меблі з дому. Масажний стіл та шведську стінку для кімнати реабілітації ми придбали на кошти меценатів. Люди настільки захопилися ідеєю спільнотворення, що навіть українці з Австралії передавали кошти для потреб облаштування цього простору. Це був спільний проєкт. Ми так і передбачали, що це буде спільною справою громади. Об’єдналися і ветерани, і волонтери, і меценати, і усі небайдужі люди. Кожен долучався, чим міг. Таким чином, ми зробили належний ремонт і маємо в місті ветеранський центр.
У нас є соціальні працівники. При доборі на ці вакансії надаємо перевагу учасникам бойових дій. Кілька років поспіль навіть місто вже підтримує цю нашу ініціативу і оплачує заробітну плату цим соціальним працівникам. Вони займаються консультаційною діяльністю: підказують, куди звернутись, щоб отримати ті чи інші пільги, як написати заяву. Якщо потрібна юридична допомога, то зв’язують з юристами. Працює у нас і психолог. Організовуємо навчання, які допоможуть колишнім воїнам перекваліфікуватися. Не забуваємо і про прості людські розваги. До прикладу, організовуємо риболовецькі турніри.
– А як щодо роботи з дітьми?
– Це також не сьогоднішня історія, бо у нас ще є дитячий табір “Джерело”. Ще у 2015 році, розуміючи, що проблема соціалізації колишніх воїнів у мирне життя є доволі непростою і комплексною, ми на базі цього дитячого табору почали реалізовувати табір для родин учасників АТО, тобто навіть сім’ї залучали з дружинами, з дітьми. Згодом робота з дітьми знайшла логічне продовження і в новооблаштованому центрі.
А ще там є одна кімнатка для дітей з особливостями розвитку, яким ставлять діагноз аутизм. Там з дітками працює лікарка логопед, яка, окрім того що має відповідну освіту, сама є мамою дитини з таким діагнозом. Тож, не тільки у відведені години надає кваліфіковану допомогу, а й активно працює над створенням і функціонуванням груп підтримки матерів, користується у них великим авторитетом.
Згодом для цих діток ми організовуємо безкоштовне оздоровлення в дитячих таборах. Вони з батьками тут у нас по два тижні проживають. Ми оплачуємо роботу логопедів, які з ними працюють. Під цю потребу ми віддаємо їм корпус на 90 місць, але якщо діти з мамами, то це 15 дітей і 15 мам, бо в кожній кімнаті може мешкати лише одна родина, оскільки дітки можуть вночі не спати. Вони мають свої особливості.
У самому таборі у нас величезна територія, й вона повністю залучена для активного відпочинку дітей. А після повернення додому, зазвичай, мами утворюють свої групи підтримки. Це допомагає їм розв’язувати безліч непростих ситуацій.
І, звісно, не обходиться без святкових подарунків. Ми співпрацюємо з українськими громадами із США. Вони щороку передають нам різдвяні подарунки, іграшки, які ми роздаємо. А ще на Різдво ми отримуємо допомогу з Німеччини від місії йоханітерів (Johanniter International (JOIN) – неприбуткова гуманітарна організація, – ред.) і теж роздаємо всім родинам подарунки, іграшки, продуктові набори. Намагаємося так їх підтримувати. Тож зараз готуємося до гарячої пори – прийому і роздачі подарунків.
А влітку — вже традиційно табори для родин учасників АТО.
