Сьогодні ПрАТ “Сонячне 2007”, що у селі Малишівка на Запоріжжі – успішне сільгосппідприємство з мільйонними прибутками. Важко навіть уявити, що менше як 10 років тому тут вели лік мільйонним боргам.
Історія підприємства почалася у 1998 році, зі створення Українською академією аграрних наук (УААН) дослідного господарства “Сонячне”. Нова структура отримала частину майна й землі від Інституту олійних культур УААН, який був розташований поруч, у селищі Сонячне Запорізького району. Але за словами теперішнього директора підприємства Романа Тарасевича, навряд чи можна було назвати це благом.
Фактично, рішення Інституту про виділення “Сонячного” в окрему структуру було продиктоване, з одного боку, бажанням позбутися зобов’язання ділитися з господарством фінансуванням, яке призначалося для ведення наукових досліджень, а з іншого – переведення його на самофінансування дозволяло перекинути на нього значну частину боргів і зобов’язань. При цьому на “Сонячне” навісили ще й виконання щорічного плану Інституту щодо вирощування нових сортів, гібридів тощо. Роман Тарасевич розповів про те, як приватизація дозволила витягти підприємство зі злиднів.
– Що отримало “Сонячне” на момент свого утворення?
– Разом з формально самостійним статусом, дослідне господарство отримало на баланс значну для того часу кредиторську заборгованість перед постачальниками і бюджетом (створену Інститутом), неліквідні основні засоби (в т.ч. застаріла сільгосптехніка, обладнання, будівлі та споруди), які становили 85% від загальної балансової вартості основних засобів. При цьому, підпорядковуючись по вертикалі Інституту олійних культур та УААН, воно повинно було реалізовувати плани цих установ з вирощування нових сортів, гібридів з наперед заданими характеристиками.
Фахівці розуміють, що під цим розуміється цілий процес, причому дуже затратний у порівнянні із стандартною процедурою вирощування зернових. І при цьому ані Інститут олійних культур, ані Академія аграрних наук України цього не фінансували. Ба більше: господарство було позбавлене найменшої можливості самостійно розв’язати проблему обігових коштів. Наприклад, ми не мали права здавати чи брати майно в оренду, отримувати кредити, продавати основні засоби, організовувати сумісну діяльність без погодження Інституту та дозволу УААН. Не було у нас і змоги самостійно планувати свою виробничу діяльність, навіть на рік. У безумовному порядку нав’язувався план вирощування потрібної Інституту насіннєвої продукції олійних культур коштом підприємства без будь-якої прибутковості. Тобто витрачати ми мусили, а заробляти не могли.
Це тривало роками. Можна назвати дивом, що господарству вдавалося виживати так довго. Цим ми маємо завдячувати винятковим здібностям першого директора “Сонячного”, який зумів згуртувати навколо себе команду спеціалістів (агрономів, юриста, бухгалтерів, керуючих виробничими відділеннями та простих робітників), які фактично працювали “за ідею”, поважаючи його авторитет і порядність.
– Що послужило поштовхом для кардинальних змін?
– Як це часто трапляється, до рішучих дій нас змусили складнощі. У 2003 році за вкрай несприятливих погодних умов загинули всі посіви зернових та соняшнику. Тоді команда зрозуміла, що господарство, яке і так ледь жевріло, просто не виживе. Порятунок ми бачили у перепідпорядкуванні зі сфери управління УААН до сфери управління Міністерства аграрної політики України. Це відкривало можливість надалі приватизувати землю і майно робітниками і пенсіонерами та перейти до приватної форми власності.
– Якими розгорталися подальші події?
– Починаючи з 2004 року колектив господарства почав штурмувати зверненнями і клопотаннями Президента України, Прем’єр-міністра, депутатів Верховної Ради, міністрів профільних міністерств, громадські організації. Але наш план в багатьох викликав жорстку протидію: керівника “Сонячного” намагалися неодноразово усунути з займаної посади. Це були дійсно складні для нас часи. Доходило до того, що колективу доводилося навіть фізично боронити свою територію проти “заходів” нових призначених згори управлінців. На щастя, “Сонячне” отримало підтримку Запорізької обласної та районної адміністрацій, Міністерства аграрної політики України.
Як результат, у травні 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження, на підставі якого господарство було передане до сфери управління Міністерства аграрної політики України. Тоді ж воно змінило назву на “Державне підприємство “Сонячне” і було включено до Переліку держпідприємств, які підлягають підготовці до приватизації у 2006.
З грудня 2006 року ми розпочали процедуру роздержавлення та розпаювання землі серед робітників та пенсіонерів підприємства, за результатами якої у 2009-2010 роках 301 громадянин отримав у приватну власність землі сільгосппризначення для ведення товарного виробництва – з тих земель, які знаходилися у постійному користуванні ДП “Сонячне”. Паралельно йшов процес приватизації майна.
У 2007 році, згідно з наказом регіонального відділення Фонду державного майна по Запорізькій області, держпідприємство „Сонячне” перетворилося у ВАТ “Сонячне 2007”. А 22 квітня 2011 року, відповідно до рішення загальних зборів акціонерів, “Сонячне” стало приватним акціонерним товариством.
Для нас це була не просто формальна зміна назв. Адже хоча державі все ще належало майже 48% акцій підприємства, більш ніж половина власників були приватними особами – робітниками та пенсіонерами. Ми нарешті отримали змогу більш-менш повноцінно працювати: відкривати кредитні лінії, самостійно планувати свою виробничу діяльність.
Але виборсуватися з боргів було не просто. Станом на 2011 рік збитки, накопичені “Сонячним” у попередні роки, становили майже 4 мільйони гривень. Тільки заборгованість по зарплаті становила 380 тис. гривень. Скрутне становищі загострилося величезним неврожаєм 2012 року. Тоді від несприятливих погодних умов загинула більшість посівів, а більшість працівників звільнилися за особистим бажанням.
Нам дуже потрібен був потужний інвестор, але всі спроби залучити його були безрезультатними – всіх відлякував великий державний пакет акцій та пов’язані з цим законодавчі обмеження. Ці обмеження було знято, коли у 2013 році державний пакет 47,98% акцій був приватизований на фондовій біржі. У конкурентній боротьбі за право його придбати боролися три учасники. Акціонеру нашого товариства вдалося перемогти за результатами торгів. Таким чином, процес приватизації товариства було завершено. До державного бюджету було перераховано 1,3 мільйонів гривень. А вже у 2015 році товариство отримало чистий прибуток у розмірі понад 5 мільйонів гривень.
– У чому, на вашу думку, головний секрет перетворення збиткового господарства на прибуткове?
– Можливість самостійно приймати управлінські рішення. Насправді найбільшим головним болем усіх сільгоспвиробників є брак обігових коштів. Це специфіка сільгоспвиробництва. Для прикладу візьмемо пшеницю. Цього року на момент збору врожаю за тонну платили близько 3,5 тис. гривень. Якщо розмістити цю пшеницю на складі та притримати там хоча б до жовтня, то ця ціна зросла приблизно до 5 тис. гривень за тонну. І на обсягах у 2-3 тисячі тонн таке зростання суттєво збільшить загальний прибуток.
Сільськогосподарське підприємство – це живий механізм. Його не можна, просто “виключити”. Якщо у тебе, скажімо, поганий настрій чи голова болить, ти не можеш все покинути, з’їздити на море, відпочити, а потім приїхати і почати знову працювати. Тут зупинки немає ні на день
Кожен сільгоспвиробник працює у реальних ринкових умовах. Йому потрібно платити податки, виплачувати людям зарплату, купувати пальне, розхідні матеріали. Тому, якщо немає можливості взяти кредит для поповнення обігових коштів, доводиться, хочеш-не-хочеш, продавати щойно зібраний урожай за найнижчою ціною.
Поки ми не викупили акції і не стали самостійними, з нами не хотіли працювати банки. Тому ми рухалися за схемою: виростили, швидко продали, борги позакривали. А далі – знову без грошей. Добре, якщо врожай хороший, тоді ти хоч і без прибутків, але якось тримаєшся на плаву. А якщо ні – то усе сумно.
– Як вам вдається добиватися стабільності в такому доволі непрогнозованому бізнесі?
– Справді, сільськогосподарське підприємство – це живий механізм. Його не можна, просто “виключити”. Якщо у тебе, скажімо, поганий настрій чи голова болить, ти не можеш все покинути, з’їздити на море, відпочити, а потім приїхати і почати знову працювати. Тут зупинки немає ні на день. Якщо потрібно щось робити сьогодні, то це потрібно робити сьогодні.
Серед ключових умов збереження стабільності – дотримання сучасного технологічного процесу, використання якісного посівного матеріалу та техніки. Багато залежить від підготовки ґрунту, від насіння. До прикладу, якщо до 2011 року у нас був посів соняшника української селекції, то з 2014-15 років ми засіваємо поля тільки насінням імпортної селекції. Воно є високопродуктивним і має високий потенціал. Техніку почали купувати: два нові трактори, сучасний зернозбиральний комбайн, ґрунтообробну техніку, сівалку. У 2018 році ми почали частково відновлювати та експлуатувати зрошувальну мережу – після більш ніж 20 років консервації. Зараз зрошуються вже 300 га земель, на яких ми вирощуємо кукурудзу.
– Скільки вже інвестував у підприємство приватний власник?
– Сьогодні важко назвати конкретні суми, але скажу, що ми 90 процентів від прибутку інвестуємо у розвиток. На дивіденди ми собі залишаємо 10%, оскільки розуміємо, що найважливіше – інвестувати в підприємство: техніку, обладнання, добрива, насіння.
– А як з персоналом? Адже чим більш технологічне виробництво, тим більш кваліфікованим повинен бути персонал.
– Тоді, у переломному 2012 році, більшість працівників звільнилися з підприємства за особистим бажанням. Залишився тільки кістяк колективу. Зараз усе змінилося і колектив, який нам вдалося зібрати (станом на жовтень на підприємстві працює 57 осіб), це – справжні професіонали. Кожен відповідає за свою ділянку роботи: чи це прибиральниця, чи головний бухгалтер. Плинності кадрів вже немає. щобільше, пропозиція перевищує потребу, і ми вже дійсно займаємося добором кадрів.
– Чим приваблює людей можливість працювати в “Сонячному”?
– Окрім того, що у нас достойні зарплати, ми щорічно оздоровлюємо працівників та членів їх сімей, надаючи можливість відпочивати на узбережжі Азовського моря, закуповуємо послуги спеціалізованого санаторно-курортного лікування для працівників.
– А як щодо соціальних проєктів?
– Села, на території яких проживають наші співробітники та пайщики – це Сонячне, Ручаївка, Зеленопілля і Малишівка. Ось, до прикладу, Зеленопілля: у нас тут, окрім бібліотеки “для галочки”, три роки тому нічого не було. Але з’явилася Широківська об’єднана територіальна громада, і вони до цього почали ставитись до розвитку трохи по-іншому. Разом з головою ОТГ ми почали міркувати, як покращувати дозвілля людей. Знайшлися ентузіасти. І тепер село почало оживати: створено дві танцювальні групи у різних вікових категоріях та хор, вони беруть активну участь у різного рівня конкурсах.
90% від прибутку ми інвестуємо в розвиток. На дивіденди ми залишаємо 10%, оскільки розуміємо, що найважливіше – інвестувати в підприємство: техніку, обладнання, добрива, насіння
Зрозуміло, що це потребує фінансування. Самій громаді це все не під силу, бо у них багато інших нагальних потреб. Тому наше господарство допомагає купувати костюми, спеціальне облаштування, як от дзеркала тощо. Намагаємося допомагати з тим, що просять. В Малишівці ми облаштували дитячий майданчик. Тобто ми намагаємося зробити все для того, щоб дозвілля людей було не пасивним, щоб вони були залученими у цікавих для них заняттях, займалися самодіяльністю, брали участь в конкурсах, тощо.
